Відстежуючи «непідкупність» на різних рівнях, ми з колегами свого часу організували жорстке і публічне обговорення проблеми. Чи не вперше в історії українського сучасного шоу-бізнесу вітчизняні продюсери і музики чи не пальцями перед телекамерами вказали на особливо улюблених ними «директорів» і «продюсерів», які деруть із наших музик шалені готівкові долари і євро. Навіть суми назвали. Один дуже веселий головний редактор у студії Першого національного навіть пообіцяв опублікувати записаний на плівку «процес забезпечення ротації» на одному дрібненькому нібито музичному українському телеканалі. Дарма він так зробив – геть несподівано в нього чи не вщент згоріла машина. Ну, звичайно ж, із політичних міркувань згоріла...
Чи змінилася ситуація за останні декілька років. Чи звернули на те увагу наші улюблені «журналістки»? Звичайно ж, ні. І що ми маємо – не в так званому професійному середовищі, а поміж людей? Адже прості українці мало читають медіа для професіоналів. Вони переглядають інтерв’ю в прайм-таймах загальнонаціональних телеканалів і читають на стотисячних сторінках загальнонаціональних накладів про «закони шоу-бізнесу». Тож і думають, що той сморід – справжній дух, чи то пак парфум від еліти. Перерахую найганебніші «закони шоу-бізнесу»: хабарі за ротацію, хабарі за розміщення статей і сюжетів, хабарі за отримання «призів, відзнак і нагород». Все це уже навіть і не приховують. У ЗМІ будь-якого кольору така ситуація не викликає подиву. Глядач, слухач, читач точно знає, що «треба всунути гроші», навіть знає – скільки саме.
Просто простягаю руку до полиці над столом і відкриваю перше ліпше, що трапилося – кольорове товстеньке таке «Профессиональное издание о шоу-бизнесе LABEL №1». Лякатися назви не слід, адже на с. 103 під рубрикою «Мнение специалиста» надруковано : «Разница украинского и американского, например, шоу-бизнеса – в объемах вкладываемых средств и прайсах телерадиоканалов». Науковоподібно, скажете ви? Але далі йдеться про... хабарі за так звані ротації... Для довідки (і «спеціалістам» згодиться): останнього радіоведучого, якого спіймали на гарячому за те, що брав гроші з музик за розміщення музики в ефірі та «правильне» формування хіт-параду, у США посадили за ґрати ще на початку 60-х років ХХ століття. Тобто чи не 50 років тому. Так що радо прийму (електронно, письмово, усно) і зобов’язуюсь поширювати серед музик координати і прайси американських теле- і радіокомпаній, які беруть хабарі за розміщення музики в ефірі.
А між тим у нас шоу практично не зупиняється – LABEL, с. 63(мовою оригіналу): «Для того чтобы поместить молодое дарование на TV месяца на два, придется раскошелиться приблизительно на $100 тыс… Ротация клипа на музыкальном канале стоит 5 200 у. е. за 1 эфир». І далі – не менш радісно і весело: «Для того чтобы музыка нового украинского исполнителя появилась в радиоэфире, он должен заплатить за ротацию…». А от на с. 64 прямо привіт призначенцю (точніше, його рукам) Президента України на посаду президента Національної телекомпанії України: «К примеру, две песни в новогоднем музыкальном фестивале “Золотая шарманка”...10 000 у. е., а возможность получить на этом фестивале премию увеличит расходы до 15 000 у. е.».
«Який сенс платити, якщо того всього не буде в загальнонаціональному ефірі і його ніхто не побачить?»? – подумав я в стилі «законів» і почав корпатися в архіві – десь я точно бачив щось таке в ефірі, навіть писав був про ті телевізійні «шедеври»... Ви не повірите – було те все в ефірі державної загальнонаціональної телекомпанії. Щось я не чув про чергу ревізорів із КРУ та слідчих із відповідних контор у боротьбі з економічною злочинністю в масках чи без них, які поклали на підлогу відповідних персонажів. Адже у «фестивалі» тому взяли участь десятки українських виконавців! А ви часом нічого не чули?
Я практично пустив скупу чоловічу сльозу, яка зрадницьки покотилася до сивої бороди, коли побачив на екрані українських музикантів, яких винайняла вітчизняна податкова для рекламного відео на кшталт «заплатил... спи спокойно!». Єдине, про що не можу впевнено стверджувати – це те, що побачив цю агітку не 1 квітня. Може, зусилля надпотужного апарату податкової слід звернути дещо в інший бік? Я здогадуюсь, хто оперативно відреагує на цей заклик, тому для знервованих про всяк випадок повідомляю: машини у мене немає – не спаліть сусідську.
Я розумію, що податківці мало переглядають «професійних» видань. Але треба колись почати! Адже йдеться уже про мільярди гривень. Не вірите? Продовжую цитувати «вузькоспеціальне видання» для ширшого загалу – на с. 64 лінива розмова про друковану пресу: «...работает правило: “За что заплатил- то и получил”. К примеру, обложка может обойтись порядка 3-20 тыс у. е., статья – в зависимости от уровня изданий – от 500 у. е. и выше». А ще коротко про українські фестивалі: «... в зависимости от уровня фестиваля и уровня самих участников, сумма может варьироваться от $300 до $15 000». Знаєте, що мені більш за все подобається? Тональність написаного: просто, діловито, навіть руки не змокли...
Так само просто, діловито і без спітнілих рук наближені до тусні «журналістки» зробили вигляд, що не помітили чергової ганьби. Хоча сталося дійсно знакове: чи не вперше за останні роки було зроблено спробу цілеспрямовано зруйнувати цікавий міжнародний музичний проект. Чи не вперше за багато років видатного українського музиканта абсолютно некоректно звинуватили у ЗМІ бог знає в чому. Чи встала «українська» преса на захист національного інтересу? Та не смішить!
Суть справи доволі проста. 30 березня у Палаці культури «Україна» таки відбувся концерт за участю володаря численних «Гріммі» гітариста Ал Ді Меоли і його трьох колег. Концерт було перенесено з 19 березня на 30-те без пояснення причин. Але це не головне. Близько місяця по телебаченню, на радіо, у пресі, на численних афішах по Києву, включно із афішею на Палаці «Україна», концерт анонсувався як спільний виступ Ала Ді Меоли та українського бандуриста Романа Гриньківа, та ще й із оркестром. Інформацію про цей концерт я побачив у теленовинах. Численні кияни з подивом дізнавалися від тележурналістки, що Роман Гриньків у концерті участі не бере! Телевізійні сюжети рішуче створювали у глядача повну ілюзію непрофесійності українського музиканта «як менеджера» та грандіозних досягнень якоїсь страшенно професійної фірми. Це здалося мені дивним, адже одразу впало в око, що телевізійники якось побоялися показати загальний план «переповненої» глядачами зали Палацу «Україна»... А ще більш дивною здалася відсутність викладення позиції іншої сторони – власне Романа Гриньківа. До речі, мені стало відомо, що і досі до музиканта не зателефонувала жодна (!) із «журналісток» і не запитала його точку зору на події.
А що ж насправді? Колега і приятель Ала Ді Меоли Роман Гриньків активно сприяв приїзду цього відомого музиканта до Львова і Києва (на президентський різдвяний концерт). Мав із ним доволі вдалі спільні виступи. Тож виникла ідея виступити із серйознішою спільною програмою. Музикант провів попередні перемовини, вклав у справу свої серйозні кошти. Фактично як продюсер майбутніх мистецьких подій найняв для проведення технічної роботи певних діячів у Києві. Отримавши від музиканта повний комплекс контактної інформації, діячі вчинили на свій моральний розсуд: поїхали й уклали з Алом Ді Меолою контракти на проведення в Україні не тільки концерту в березні, а ще 10 концертів у різних містах України. Але... без участі Романа Гриньківа. Пан Гриньків відмовився мати з ними справу. Все йшло до конфлікту. Очевидно, комусь дуже хотілося, щоб вибухнув скандал довкола приїзду музикантів із Нью-Йорка саме напередодні приїзду в Київ Президента США. До честі Романа Гриньківа, він поставився до ситуації коректно та з витримкою.
Виникає просте і логічне запитання: а як же у нас із цілим букетом норм чинного законодавства України у сфері захисту інтелектуальної власності та концертно-гастрольної діяльності? До того ж, фактично повністю дезінформовано видатного музиканта Ала Ді Меолу. А тим часом «журналістки» із загальнонаціонального ефіру щебечуть про «грандіозний успіх» та «вщент заповнений зал». Не між собою щебечуть, а на загальнонаціональну аудиторію! Насправді ж маємо досить прохолодну реакцію зали, більш як тисячу непроданих квитків, глядачів, яких «попрохали» спуститися з балкону в партер, щоб продемонструвати аншлаг...
Продемонстровано повне нерозуміння цінової політики для такого роду концертів, а значить – знань щодо потенційного сектору аудиторії (квитки виявилися вкрай дорогими). Невдало для подібного аскетичного (з повною відсутністю динамічного візуального шоу) і простого акустичного виступу було обрано й залу. І це в найдорожчому місті держави, у столиці, Києві! А забезпечити успіх потрібно і на 10 концертах у містах, де публіка зовсім інша. (І це без української складової концертів.) Ал Ді Меола про ту «суперпрофесійну» фірмочку і не згадає. Митець скаже: «Україна погана!». І додасть декілька слів. Коротких.
А «журналістки» побігли далі. До фуршетів, фото на згадку й автографів...Сподіваюся, хоч податківці не побігли, а взяли в руку калькулятори і намагаються знайти обов’язковий концертний збір (3% від проданих квитків) за концерт 30 березня (десь близько 25 808 гривень і 22 копійок). Ці гроші мають бути використані на проведення концерту якого-небудь українського виконавця. Ну хоч так.
