Тепла і самовпевненості справді не вистачає у всіх сенсах, незважаючи на потепління... Але 7 березня був кльовий концерт. З тих, що довго не забуваються. В Києві завершився Європейський тур гурту “Гайдамаки” на підтримку нового диску “Кобзар”. Я вирішую написати про нього, тому що такі події дають віру в себе. Саме так. І лишивши вулицю, сідаю знов за ненавистний комп...

Гурт “Гайдамаки” почався у далекому 1991 році, невдовзі після проголошення незалежності. Ще в бутність “Актусом” ці товарищі всіляко експериментували з регі, SKA, панком та альтернативою. Але під цією назвою їх мало хто памятає, в основному за відсутності в ті роки самої адекватної української рок-сцени. Вокаліст та сопілкар Олександр Якрмола та акордеоніст Іван Леньо прийшли у 1993, і з ними пошуки стилю дали самобутній напрям – Karpaten SKA. З першого альбому 2001 року, який і ознаменував ім’я “Гайдамаки”, гурт підтримує найтісніший зв’язок з українською культурою та історією. На першому альбомі можемо почути справжнього кобзаря Тараса Компаніченко.

Далі в 2004 році альбом “Богуслав” ще глибше розкрив сутність ураїнської боротьби і духовності, з чудовою ліричною фактурою. П’ять років з 2001 по 2006 “Гайдамаки” розривали європейські фольк-фести. Так на “Przystanek Woodstock” у Польщі 2005-го вони були хедлайнерами, і вперше українську команду слухало і розуміло 400 тисяч глядачів найбільшої фольк-сцени Європи. 2006 року Гайдамаки презентували альбом “Перверзія” (друга назва “Ukraine Calling”) з примітними аллюзіями на твори Юрія Андруховича. Відігравши ще один живий євро-тур, команда опинилась в перших десятках європейских чартів. Та і в нас “Богуслав” став справжнім хітом, не вписуючись в загальне забарвлення ефірного простору.

І не дивно, адже Karpaten SKA проймає не лише національно-свідому молодь, а й людей різних суспільних прошарків та старшого покоління. Це було очевидно і по аудиторії Міжнародного центру культури і мистецтв. Невже українська альтернатива попсі справді стає модною? Невже люди дійсно помалу позбавляються прикрих стереотипів щодо нашого минулого і тавра “менталітету”? Навіть скептики не наважилися критикувати саму музику після шоу, лише безпорадно оминаючи сприйняття ідейного месседжу. До речі, самі “Гайдамаки” часто називають себе “центром української культури”, отже центр культури в центрі культури...

Заграли вчасно і без зайвих зволікань, лише незадовго до, з ноута в куті сцени пішла на два полотна цікава візуальна нарізка. Ще до виходу “Гайдамак” в залі не було мейнстрімового ажіотажу і суєти. Режисерам вдалося створити атмосферу. Ми бачили чорно-білі рухи дітей і механізмів, урбаністичну депресію, поставлену на ріплей... чомусь згадувався Дзига Вєтроф... Слідом – найомодніші візуальні еффекти, сцени з богемного життя в дусі Хантера-Томпсона... Далі – вояк УПА у касці із сопілкою... дух визвольної боротьби.

Незважаючи на, на перший погляд, хаотичність відеоряду, дуже влучно вдалося відтворити позицію і переживання ліричного героя. В кожному творі “Гайдамаків” – він інакший: від заробітчанина до несамовитого панка, від воїна УПА до спокусливого Андруховичівського вар’ята. Часто бачили свідомий контраст між життєствердними звуками в дусі roots та деструктивним настроєм відео. Воно, як виявилося, часто ілюструвало тексти пісень.

Глядачі почали підриватися вже після третьої композиції, причому відомі хіти чергувалися з піснями нового альбому. Прикид фронтмена Олександра Якрмоли був напрочуд колоритним – особливо шапочка і оздоблення штанів “хрестом-мечем”. Нажаль, його голос, особливо в речетативі, не завжди було достатньо чутно. А даремно – адже тексти гурту можна назвати інтелектуальними, вони пронизані нитками ассоціацій і посилань, подекуди справжніх перверзій з відтінками постмодерну. Той, кого “не зачепило”, не стане вдумуватись, бо це є складно... І навряд відчує... втім, всім вистачило позитивних емоцій від професійного фольк- саунду, плюс вражаюче шоу, з мінімумом наворотів і чудовую акторською грою.

Окремо скажемо про інструменти: бандура органічно вписувалась в етнічні візерунки. Потужно заводив до руху ритм величезного барабана з солярним символом... Надривно і якось метафізично дзвеніла коса. Це вже не кажучи про традиційні приголомшливі трубу і акордеон, та інших учасників — спрпавжній оркестр. Аудиторію за лічені хвилини накрила хвиля драйву і батярства... почалися танці. Одну з пісень виконала під загальну щиру підтримку ще зовсім маленька дочка Івана Леньо, Маланка. Дуже зворушливо, коли дитина співає українське, не на “утрєнніку”, а під справжню серйозну музику, і від всієї чистої душі. Взагалі, на мою думку, найсильніше публіку проймали саме народні і повстанські пісні, частинки національного дискурсу і відлуння визвольної боротьби. Саме такі пісні, як “Сумний Святий вечір” не залишили нікого байдужими, і співалися виконавцями і присутніми на єдиному пориві.

З недоліків слід відмітити доволі прозаїчну спробу піснею “Листопад” нагадати про Помаранчеву революцію. Мали прохолодне сприйняття слухачами пафосу, відчувалось розчарування і викриття, того, що так не буде, як воно бачилось у 2004-му... Хоча “Гайдамаки” співають, що кожен може щось змінити, зрозуміло, що не настільки глобально... Забагато енергетичних залежностей вкупі з політичним хаосом, влада корупції і кланів. А головне - забагато пережитків совдепії в наших головах. Але “Гайдамаки” грають так душевно, що їм віриш...

Крім того, почули, на мій погляд, не досить вдалу композицію про кохання, яка дуже подібна мелодикою до класичних виворів російського шансону. Під неї також не всі танювали, ті, що достатньо знайомі з творчістю гурту, переглядались з подивом... Але, звісно, без експериментів щось нове і справжнє створити не просто.

Найвизначнішою особливістю творчості “Гайдамак”, завдяки якій їх не можна поставити в один ряд з іншими українськими командами, є моральна складова. Їхні пісні утотожнюють образи Бога і України, та відтворюють чисте, без суспільно-політичних надбудувань, сприйняття української православної ідеї. Саме по собі таке послання, а надто — успіх його донесення до нігілістичної по суті молоді (такої як ми) і не тільки— велика сьогодні рідкість.

Вони грали ще добрячу годину після виходу на біс, найдушевніші пісні приберігши на кульмінацію. Ми почули фрази англійською, ми почули простий і зрозумілий маніфест “інтелектуальної етносистеми”, а найголовніше – справжню якість фолькової музики. Хочеться думати, що люди, які побачили і почули “правдивих воїнів світла” навіть вперше, винесли з концерту скільки-небудь віри в Україну. Що в нас вже вистачає сміливості заявляти про себе.

Але з іншого боку - чи стане колись (саме у нас) така музика мейнстрімом, потіснивши те, що купує більшість? З одного боку це, здається, було б классно, адже автентичне та ще й небуденно виконане – воно має за логікою речей мати попит. А з іншого боку, в нашій країні ідеї “Гайдамаків” в повному сенсі не можуть продаватися. Споживачеві не потрібна ані Україна, ані Бог. Дуже різні тут живуть люди, і національна свідомість не притаманна більшості з них. А вона - чи є, чи її немає, і найякісніше прогресивне мистецтво її не каталізує.

Але до тих, хто розуміє, “Гайдамаки” щиро і красиво говорять, що Україна має європейский шлях, що ми круті, бо ми тут і звідси. Нація, гідна своєї історії. Після концерту в МЦКМ хочеться вірити, що таки прорвемося, що так, як є зараз, не триватиме далі. (Гайдамаки.com)